ПРО СОЦІАЛІЗМ
Від редакції: Пропонуємо до уваги наших читачів статтю
Івана Франка «Про соціалізм».
Що таке соціалізм
Соціалізм — це змагання усунути всяку суспільну
нерівність, усякий визиск і всяке вбожество, запровадити справедливіший,
щасливіший від теперішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній
продукційний капітал, себто грунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці,
а так само усяка сировина, замість бути приватною власністю кількох людей,
має перейти у власність загалу. (Під капіталом розуміємо не тільки гроші,
що дають проценти, але й усякі інші достатки, яких власник не вживає сам
безпосередньо, але які таким або іншим способом мають давати йому прибуток.
Отже, щоб мати капітал, не досить мати гроші, машини, фабрики, сировину
тощо, але ці речі мусять давати прибуток і збільшувати капітал, себто в
країні мусять бути люди без капіталу, що для прохарчування мусять працювати
на капіталістів і власників. Без робітників нема капіталу. Напр., найкраща
прядильня становить капітал тільки тоді, коли для неї в якомусь краю є
робітники і є сировина для переробки, а коли перенести її в безлюдну пущу
або закопати в землю, то вона бути капіталом перестає. Так само володаря
величезних піль в американських степах або власника золота на дні моря не
можна назвати капіталістами).
Тим самим соціалізм противний усякому поділові, – він не
хоче відбирати від одних, а давати іншим, уважаючи все, що тепер має
людськість, за наслідок праці всієї людськості від довгих віків, – що,
отже, несправедлива річ давати його у виключне володіння кільком людям, які
можуть знищити те, на що працювали інші, або вживати його навіть на шкоду
трудящим. Найсправедливіша річ, щоб те, що досі випрацювала людськість,
належало тільки їй усій, було її спільнотою й вічною властивістю, з якої
однаково може користатися кожен і до якої з свого боку він повинен докласти
своєї праці, скільки може.
Чи соціалізм касує цілком приватну власність?
Ні. Речі, що кожна людина безпосередньо вживає, напр.,
пожива, одіж — лишаться приватною власністю. Соціалізм касує тільки
власність на такі речі, що володіння ними допомагає визискувати інших.
Хто й яким способом визискує трудящі класи?
Визискують їх усі власники великих капіталів, чи то в
грошах (рантьє), чи то в фабриках і машинах (фабриканти), чи то в грунтах
(власники великих земельних маєтків), чи то в житлових будинках по містах,
чи то, наприкінці, в товарах, призначених на продаж. Бо все це капітали, що
постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь, себто повинні служити
загалові, а не поодиноким особам на шкоду іншим. Великі капітали в руках
таких одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через
частинне привласнення того, що інші виробили. А справедливість каже, щоб
той, хто працює, мав також і те, що виробить, а коли він працює чужим
знаряддям, то віддавав би їх власникові тільки те, що належить за ужиття
знаряддя. Тимчасом тепер ми бачимо зовсім не те. Робітник виробить денно
товарів, напр., на 5 зол. вартості, а одержує платні 1 зол., тобто
роботодавець 4 зол. його заробітку ховає до своєї кишені. Славетний
німецький соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з таких тільки
додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали. Тут не
конче треба розуміти тільки заробітну платню. Домовласник, що наймає
кімнати за дорогу ціну, за кілька або кільканадцять років поверне всі
кошти, які витратив на його побудову, и дальші прибутки він одержує вже
задурно від бідніших людей, що не мають власного будинку. Отже бачимо, що
теперішній визиск є не тільки там, де роботодавці надуживають робітників,
як дехто твердить, – він є всюди, де тільки є окремі стани: роботодавці й
робітники, купці, фабриканти, багаті й бідні. Його освячують теперішні
закони; опиратися проти нього визискуваним однаково, що опиратися владі й
законам, і ми, напр. часто бачимо, що під час т.зв. страйків військо й
поліція силоміць приневолює і жене робітників працювати за таку ціну, яку
зволили поставити роботодавці.
Чи капіталіст може платити робітникам усю вартість
їхнього заробітку?
Не може, бо в такому разі його капітал не тільки не
наросте, а, навпаки, швидко зникне цілком.
Чому?
Бо він, як звичайно кажуть, «не може витримати
конкуренції». Конкуренція в цьому разі — це вічна боротьба капіталістів між
собою. Хто має товари, пильнує продати їх якнайшвидше і якнайкорисніше; хто
має фабрику, пильнує фабрикувати якнайшвидше, якнайбільше і якнайдешевше;
хто має помешкання до наймання, пильнує наймати його якнайбільше і
якнайдорожче: хто має грунти, пильнує обробити їх якнайшвидше і витягнути з
них якнайбільше зиску. Всі неначе тиснуться один поперед одного. Але крім
того бачимо, що найчастіше багатший випереджує бідніших і здобуває
найбільше користі, а бідніші тратять. Напр., купець, бажаючи продати
якнайбільше своїх товарів, мусить пустити їх якнайдешевше. Коли він пустить
їх дешевше від інших, що продають такі самі товари, то більше покупців піде
до нього, отже, інші продадуть менше і відносно втратять. А коли ж він може
продати дешевше без утрати? Очевидно, тоді, коли вироблення цього товару
менше коштує. А ми знаємо, що хто виробляє чогось багато відразу, тому
вироблення коштує дешевше, напр., дешевше виробляти якусь річ машинами, ніж
руками. А тому тільки багатший капіталіст, що може виробляти багато товарів
відразу, за допомогою машин і т. ін., може продавати їх дешевше. Крім того,
маючи багато товарів, він продає їх у різних місцях і може бути певним, що
хоч утратить в одному місці, то заробить по інших. Через це саме менший
капіталіст не може цього зробити й мусить постійно тратити в такій
боротьбі, бо хоч він робить за допомогою машин, та маючи менше товарів,
виносить їх на один торг, і втративши там раз, падає зовсім. Отже бачимо,
що внаслідок конкуренції більші капітали постійно неначе пожирають менші та
сходяться в руках щораз меншого числа багачів. Із другою боку, й товари,
бодай деякі, через конкуренцію стають щораз дешевші.
А чому ж робітники постійно живуть у злиднях, коли
товари для вжитку дешевшають?
Різні товари, правда, дешевшають (сукно, металеві вироби
тощо), але зате дорожчають речі, найпотрібніші для життя: хліб, м’ясо й
інші харчі. А крім того, платня робітникові не збільшується так швидко, як
його потреби, і хоч, напр., робітникові перед ста роками плачено 50 центів,
а тепер платять гульдена, то цього не тільки що не можна назвати
підвищенням плати, але швидше зниженням її, бо перед 100 роками робітник
міг удвічі краще жити за 50 центів, ніж сьогодні за гульдена. Взагалі, за
працю робітникові платять тепер згідно з тими самими законами, що й за
усякий інший товар.
То, виходить, людська праця теж товар?
Відповідно до того, що тепер бачимо, можемо сказати, що
вона справді товар, і то найдешевший і найгірше оплачуваний. Ми вже
згадали, що звичайно платять тільки малу частину її вартості, а всієї
вартості — ніколи. Але й ця частина не завжди рівна, і капіталісти
силкуються постійно зменшати її, як тільки можна. Робітник не може їм
противитися, бо, не маючи власних коштів, мусить або брати то, що йому
дають, або гинути. Інший товар може чекати, поки знайдеться такий, що дасть
за нього стільки, скільки купець жадає, — але товар робітника — його праця
— не може чекати, бо голод не тільки мучить, а незабаром відбирає йому сили
й робить його нездатним до праці.
Яка ж відповідно до теперішнього ладу пересічна ціна
робітникової праці?
Ціну робітникової праці за теперішнього ладу обраховують
так само, як ціну всякого іншого товару. Як ціна всякого товару мусить
складати бодай стільки, скільки коштувало витворення цього товару, то й
ціна робітникової праці становитиме стільки, скільки конче треба на
витворення робітника, себто на його попередню професійну освіту й на
утримання його при житті під час праці. Що кошти попередньої освіти
враховують до ціни праці, цього ніхто не заперечить; бачимо ж, що
кваліфікованішим робітникам платять дорожче, що платня, напр., друкарів,
годинникарів, механіків тощо більша від платні тачкарів, мітлярів, рубачів
і т. ін., бо ж праця перших потребує довгої попередньої вправи, яка самому
робітникові коштувала чимало часу, сил і грошей. Проте саме ці кошти, які
витратив перед тим сам робітник під часи науки, вирівнюється цією надлишкою
плати (і це не завжди!) так, що властива пересічна ціна, можна сказати,
однакова у всіх робітників, без огляду на їхнє ремество, зручність, силу й
пильність.
Чи ця ціна незмінна?
Ні. Вона то часом спадає нижче від міри життєвих потреб
робітника, то знову підноситься вище, але завсіди надовго.
Чому так діється?
Так діється і так мусить діятися тому, що коли, напр.,
платня підвищиться в якійсь околиці, зараз із інших околиць насуне більше
робітників, або й місцеві робітники за трохи кращих умов життя частіше
женяться, а тому число дорослих і недорослих робітників швидко збільшується
і постає більший натиск робітників до фабрик; з часом буде їх більше там,
ніж треба, так що всі не зможуть дістати роботи. Ці безробітні засуджені на
голодну смерть, і тому вони готові продавати свою працю за будь – яку ціну,
аби жити. З цього користають роботодавці. Адже ж вони воліють мати
робітника за дешевшу ціну, і або приймають тих голодних за низьку ціну, або
знижують платню всім своїм робітникам. А коли плата спаде нижче того, що
конче потребує робітник, щоб прохарчуватись, то через голод, холод і смерть
або й через вимандрування робітників до інших місцевостей число їх
зменшується, а роботодавці, бажаючи виробляти товарів стільки, як і перед
тим, мусять решті робітників підвищити плату, щоб і вони не вимандрували
або не вимерли. Отже бачимо, що це хитання заробітної платні не зовсім
залежить від людської волі, а більше від причин, що конче випливають із
теперішнього ладу. Кожний капіталіст виробляє на власну руку якнайбільше
товарів і тисне робітників, але не знає, чи на торгу купуватиме хто його
товари, або чи інші не назносять їх іще більше і дешевше. Коли справді так
станеться — він утратить усе, а робітники, що перед тим не могли дати собі
ради з працею, тепер лишаються без праці й мусять найматися в інших за
дешевшу ціну й тим самим знижувати платню інших робітників. А коли
капіталіст заробить на торгу раз, тоді він прагне виробляти ще більше, щоб
і надалі перемагати в конкуренції; він підвищує на хвилину заробітну
платню; через це він притягає більше робітників до своєї фабрики, що
незабаром веде до нового зниження платні. За теперішньої сліпої конкуренції
так мусить діятися, і вчені назвали ці постійні зміни заробітної платні
«заробітним законом Рікардо», бо англійський учений Рікардо перший відкрив
і довів цей закон. Ось він: пересічна заробітна платня за теперішнього ладу
не може довго перевищувати тієї норми, яка конче потрібна на утримання
робітника відповідно до звичайних потреб цього краю й тих відносин, в яких
він живе. Ця життєва потреба не всюди й не завжди однакова. Англійський
робітник ніяк не обійдеться без багатьох таких речей, без яких обходиться
наш, а китайський робітник виживе й з такою платнею, з якою наш умре з
голоду. Деякі вчені пробують заперечувати закон Рікардо, доводячи, що
заробітна платня, напр., протягом останніх 100 років пересічно дуже
підвищилася. Вже вгорі ми сказали, що таке підвищення платні поруч
підвищення цін на харчі й інші потрібні до життя речі – тільки видиме. Тут
мусимо ще додати, що не тільки харчі подорожчали, але з поступом освіти й
усякі інші потреби робітника збільшилися. Коли, напр., перед 100 роками
книги й газети читали тільки найбільші пани, то тепер книга або газета
стала майже життєвою потребою кожного робітника тощо. Згідно з законом
Рікардо, заробітна платня не підвищується цілком у такому відношенні, в
якому збільшуються потреби робітників.
Закінчення в
наступному номері
Версия для печати Обсудить на
форуме
|
